Previous Entry Share Next Entry
Кінний одноденний похід
Я
horun
Кінний одноденний похід – це якщо без пафосу. 
Або геройські пригоди вершників без голови і дупи.

кінний похід
Ще не встигло «одне місце» відійти від п’ятнадцятиденного походу Карпатськими стежками на залізному коні – себто велосипеді, як розум знову захотів у мандри. І знову довелося постраждати «тому місцю», бо похід і цього разу був кінний, та коні були не залізні, а справжні – живі і чотирьохлапі.
Недарма в народі кажуть: «Дурна голова, задниці морока».
      
То так, замість преамбули, а тепер до діла…
Якось в п’ятницю телефонує мені Роман і каже, що планує проїхатись одноденним кінним походом по маршруту багатоденного походу – типу в форматі розвідки. За мною маршрут і т.д., а за ним – коні.
Правда він сказав не все: за його задумом, я ще мав виступити в ролі експериментального кролика. Потрібно було провірити чи зможе початківець (я другий раз в сідлі) витримати цілий день на коні.
Я про експеримент не знав, тому довго не вагався - пропозиція і цікава, і пізнавальна, а 100 км на коні, тьфу...що тут важкого, проїдемо…ще не таке…проповзали.

В вівторок стартуємо. Спочатку планували виїхати дуже рано – близько 4.00 – щоб уникнути бомків і проїхати заплановані Романом 100 км. Правда такий кілометраж він явно не узгодив з кіньми і нашими дупами… Ну але то таке, до цього ми ще доїдемо.
Насправді виїхали ми близько 9.00, бо сильна гроза попереднього вечора завадила зробити це раніше.
На таку атракцію взяли трохи одягу і трохи їжі. Я ще припас сухарики – щоб швидше потоваришувати із Орликом – так звали мого чотирилапого супутника. Роман же ж їхав на «гострішій» кобилі, яку він теж чомусь називав Орлик. Чому…? Про це він і сам не знав.
Доречі, «Орлик-кобила» це мама «Орлика-коня». Був з нами і ще один учасник мандрівки – мале лоша какаового кольору – братик коня і син кобили. В майбутньому певно теж Орлик :-). От такою кумпанією і вирушаємо.

Коні на старті потрюхали жваво і мені, замість того, щоб думати про маршрут і слідкувати за його дотриманням, довелося більше думати про те, щоб не впасти з коня. Чомусь здавалося, що як впаду, то він обов’язково одним із своїх двох підкутих копит, стане мені на голову, бррр…аж мурашки по тілу.
Забігаючи вперед, розчарую «доброзичливого» читача, і скажу, що з коня за час мандрівки так і не падав: ні під час перегонів з Романом в галоп, ні під час того, як мій Орлик у бійці з «вогером» ставав на свічку і ледь не зробив кормовий кіль, … якось зовсім не хотілося падати.
Доречі, найважче втриматись якраз під час неспішного конячого бігу – типу трусці, або як кажуть спеціалісти – рисі. Тут треба вловити ритм, або буде як в анекдоті про кума, який ішов не в ногу… не при дівчатах буде сказано.

Отож, виїхали, за якийсь час я трохи приноровився, і почав помічати що робиться навколо. З Петриків ми спустилися в долину ріки Довжанка і берегом ріки поїхали в напрямку Острова. Дорогою Роман пробував навчити мене конячого сленгу, закидуючи різними спец-термінами і передаючи народну мудрість по догляду за конем. Та запам’ятав я небагато, бо голова була повністю зайняття витримуванням потрібного ритму. Точно знаю одне: коневі треба вчасно ходити в туалет, бо в іншому разі…укол, гангрена, могила, Офелія брудна і хт… ой, так вже здається хтось писав.
кінний похід
В Острові виїхали на трасу і по ній швиденько мали доїхати до моста, на якому часто можна помітити скелелазів. Та швиденько не вийшло, бо після чергового повороту дороги ми виїхали на припнятого на пасовищі «вогера» і все пішло шкереберть. Хто такий «вогер» я пояснювати не буду. Але це дууужжжже міцний і норовливий хлопака конячої породи.
Доречі, «вогерами» не стають, ними народжується !!!
Та потім декому не щастить і їх переробляють на коней. Як це роблять, знову ж таки збережу в таємниці, хоча Роман зі мною і поділився цією інформацією.
Отже вернемося до нашого героя. «Вогер» як ниточку рве ланцюг, який тримав його на припоні і починається переслідування, а потім і справжня потосовка за участю двох Орликів і одного «вогера». На нас, гомосапієнсів, звичайно, ніхто й уваги не звертав, хоч ми кричали і махали руками.
Копита і зуби свистіли у нас над головами, коні крутилися мов дзиги, ставали на диби, переходили у рукопашний бій, робили больові захвати, відстрілювались…, ой, щось я захопився.
Ну, ми таки вижили, з горем пополам вдалося зіскочити з коней, я за повід схопив двох Орликів, а Роман, як справжній мисливець за привидами вийшов на прю із міфічним «вогером».
За якусь мить «вогера» було схоплено за залишки припони і прив’язано до найближчого електричного стовба. Після цього ми рушили далі. Та на цьому історія не закінчилася.
Ніііі… вогер не вирвав бетонний електростовб, він же ж не Рембо. Він знову порвав ланцюг і знову переслідування, бійка, злізання, впіймання і прив’язання. На цей раз нам таки вдається втекти з поля бою.

Далі наша дорога пролягала мальовничою долиною ріки Серет, по якій ми неспішно, а місцями галопом, доїхали до села Велика Лука. Від Луки і до Микулинців все пройшло гладко. Робили короткі привали, короткі фотосесії, небо кілька разів пробувало братися дощем. Запам’яталося форсування потічка вбрід на конях – це вражає і ноги сухі, а також підйом на конях по стрімкому схилі вверх – «моща» (наголос на другий склад).

В Микулинцях під стінами фортеці насолоджуємось відпочинком, перекушуємо, дивуємо поляків своїм гоноровим козацьким виглядом і відсутністю шабель. Останньому вони, напевно, навіть раді.
Коні теж відпочивають, пасуться. В малого лошака ще коротка шия і йому, щоб зручно діставати до трави, доводиться ставати на коліна.

Після відпочинку рейд на конях «фортеця – палац – костел – цвинтар», захопливі погляди і вигуки місцевої дітвори і повернення назад. Про сто кілометрів доведеться забути, не виживемо. Тож скеровуємо наших коників на Тернопіль.
Кінний похід
До дому вирушаємо другим берегом Серету – в’їжджаємо в урочище Великий ліс, що на схід від Микулинців.
Лісом спочатку їдемо по дорозі, та з часом вона якось губиться і бредемо напролом по азимуту. На кониках так брести дуже навіть приємно, особлимо по високій кропиві. Хто ходив, той зрозуміє :-).
В лісі часто зустрічаємо сліди несанкціонованих локальних вирубок.

З часом виїжджаємо на трасу і по ній трюхуємо в напрямку Острова. Хоча, місцями наше ліниве трюхання переростає в шалений галоп – Орлики і вершники на них змагаються. Відчуття потуги, швидкості і єднання коня з вершником, під час галопу, просто вражає. Але треба іноді і пошкодувати коней, тому знову переходимо на трюхання. Зі слів Романа, до 10 км на цих конях в галоп можна проїхати, правда вони цьому не будуть раді.

Спроба пересікти ріпакове поле по азимуту натикається на німий спротив Орлика-коня. Йому не до вподоби їхати по колючому ріпаку. Він імітує шкутильгання. Ми не сперечаємось, звертаємо до траси і йдемо по обочині.
кінний похід
Вже сильно починає турбувати одне місце і ноги в районі ікрових м’язів – труться об елементи упряжі. Зі слів Романа, це постійна проблема, тому вершники завжди в чоботях. Хоча мені здається, що мали б бути «сьодла», які усувають цю проблему.

В Острові біля церкви спускаємось в долину Серету і по пасовищах та мальовничих місцях рухаємось до Березовиці.
На годинниках вже 18.00 і після 9 годин в сідлі задоволення отримуєш вже явно менше. Хочеться на фініш і не тільки нам, а й коникам також. Невеликий шматок вздовж залізнчного полотна і вже недалеко до Петриків. Коні, відчувши запах дому, трохи додають темпу і близько 20.00 ми вже на місці старту нашої мандрівки.

Коло маршруту довжиною в 48 км замкнулося, ноги, що скрутилися в коло довжиною до 1,5 м – розімкнулися, сідниці здихнули з полегшенням (не подумайте про погане), і було ой як приємно сісти в автомобільне крісло і їхати додому.

Ось така от вийшла перша кінна мандрівка в моєму житті.
І скажу я вам, що 50 км все ж таки легшее проїхати на велосипеді – для мене. Знали б про це наші предки, то швидше б видумали велосипед. Уявляєте: пам’ятники князів і героїв античності не на конях, а на бойових велосипедах – краса :-)
Хоча вражень і емоцій купа, і я б з радістю поїхав ще… чого і вам бажаю. Хоча, якщо їдете вперше, то краще на коротшу прогулянку.

Більше фото тут: picasaweb.google.com/volodymyr.horon/2011_07_

  • 1
круто. треба буде собі записати в блокнотик такий вид прогулянок! молоодець

дзвоніть до мус'є Романа. Він робить такі прогулянки.
Можна навіть з малими дітьми. Я ходив кататися з Ясею і Ярославом.

дуже яскраво і дотепно написав. талант! захотілося й собі так "помучитись"))
як знайти того Романа?

097 323 94 71 - Роман

Кльово все описав :)
Ех, і чого я не в Тернополі(((
Щодо бокових сторін ніг - здається, сідел все-таки нема таких, їздять або в чоботах, або в крагах (це такі тіпа чоботи, у яких підошву відрізали, а верхня частина лишилася), або просто в якомусь такому одязі, який доволі плотний в місцях дотику до коня.
Потім ноги звикають і стає вже якось все одно.

  • 1
?

Log in

No account? Create an account